самотність

САМОТНІСТЬ - екзистенційна ситуація людського буття, у межах якої відбувається зовнішнє чи внутрішнє відокремлення людей. С. є результатом колізій комунікації, що породжуються виявленням людини у світі як неповторної особистості. Проблема С. стає надзвичайно актуальною саме в наш час - час деконструкції світоглядних орієнтирів і спроб знайти нові умови для комунікації. У розгорнутому вигляді проблема С. в європейській філософії вперше була поставлена Паскалем, який розглядав С. передусім як факт страждання. На відміну від нього, у творчості Сковороди поняття С. має позитивний сенс, який реалізується у свідомому усамітненні і може привести до нової комунікації та взаємодії зі світом - "сродної праці". Шопенгауер вбачав у С. фатальний результат "волі до життя". Глибокі роздуми про С. людини пронизують творчість Гете, який називає її причиною відокремленість людської особистості від трансцендентного світу. На відміну від нього, Ніцше вважає причиною С. людини її відчуження від власних надлюдських перспектив; з іншого боку, С., на думку мислителя, стає відчуженням людини, що освоює ці перспективи, від інших людей. У XX ст. темаС. порушується в екзистенціалізмі, персоналізмі та комунікативній філософії. Слід розрізняти зовнішню С. і С. внутрішню, або екзистенційну. Перший різновид С. є результатом обставин, що приходять у життя людини іззовні; він є предметом соціально-психологічного дослідження. Внутрішня С., яка є наслідком особистісного розвитку людини, може бути осягнута як психологічними, так і філософськими дослідженнями. Вона породжується відкритим, трансцендуючим характером людського буття і є результатом постійного виходу екзистенції за свої межі. Другою фундаментальною причиною внутрішньої С. є принципова біполярність (бівалентність) людського роду - його розділеність на дві статі - чоловічу та жіночу. Вихід за межі внутрішньої С. можливий лише у внутрішній комунікації, під якою розуміється така комунікація, що торкається глибинних смисложиттєвих орієнтацій і має вільний характер. Внутрішня С. людини виявляється й долається у трьох фундаментальних екзистенційно-особистісних вимірах: буденному, граничному та метаграничному бутті. У буденному бутті людини, фундаментальною ознакою якого є безособовість, що породжує буттєву монотонність-як-перебування, внутрішня С. переживається як нудьга, яка частково знімається й відроджується знову у феноменах турботи та святковості. У граничному бутті людини, яке є запереченням буденності через наростання вольового начала на шляху його заглиблення у творчість та владу, буденна С. стає граничною С. і виявляється у таких екзистенційних ситуаціях, як туга, закоханість, жах, відчай. У метаграничному бутті, що є виходом за межі маніпуляції та об'єктивації буденного і граничного буття у простір актуалізації особистості, С. втрачає свій фатальний характер і стає новою реальністю - усамітненням як вільно обраною С. Вихід за межі С. у метаграничному бутті людини можливий через феномени толерантності й любові, що знаменують собою вищі прояви внутрішньої комунікації.

Н. Хамітов